— Та за шо, хло', єї катують?
— За це саме, за шо дєдю убили.
— Варе?
— Кажуть, шо адіт, за тоту Україну.
— Отто їх у горлі давить.
На Мокановій тварі запалився черлений вогник.
— Ба, шо ти, душко, принесла своїй нени?
— Аді: писаночки красні.
Дівчина відкрила кошелик, а з середини як зірочки усміхнулися до бадіків писаночки писані, такі гей живі очі…
— Ій-га, то ти, казати, таки увес великдень нени справила?
— Буде й нени, буде й баґнетникам[1] простибі за тото, шо передадут нени.
— Та й така мала удаєш писати?
— Я і вам по кошилекови повиписую, вуєчки добрі та пишні, лиш аби-сте хоть сегодни увечір, хоть завтра, запалили у ліщинах над Прутцем вогонь за дєдєву душу.
Бадіки прирікали, що з радної душі запалять вогонь за її дєдю зараз, як лиш до дому прийдуть, аби всі гори знали, що Паладнюкова память сяє.
Дівчина цілувала бадікам руки і божилися, що їх нагилив[2] її Біг. А ще не доступила до Мокана, як він уже гладив її біляву головку і ввесь палав із радости:
— Рости велика — повторили бадіки-свідки і забували за полуденок.
48