Цю сторінку схвалено
— Аби-сте тривали, вуєчки срібні.
Так начеб дивився Мокан, як його темні гадки сідали воронам на крила й утікали від нього та й пропадали десь межи мурами та коминами, а на їх місці мерехтіли усміхнені писаночки із кошелика доньки Паладюкової й на кримінальному мурі зорами та коминами, а на їх місці мерехтіли рянними пальчиками виписували Паладюкову Україну…
— Адіт, таке воно мале та невидне, а стариню завстида́ла!
— Аби тебе, писарочко, ручки не зболіли!…
49
