добру невістку лишив у своїм дворі, на талані своїм.
Однако шос мене отік спирає, але я таки збіжу долів, а ти, Митрику, пантруй ватри і трембіти!
І Шепитерюк осідлав коня, напертав скоромою[1] у бесагах і пропав у Копилашевім плаю…
|
|
Ніч срібна, найсрібніша.
Місяць везе у срібній чайці голого Купала-Івана над Ґорґанами[2], а зорі прижмурились із стиду й у ліси порозбігалися боками.
Небо гей на морі піна.
А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори.
А з того неба Купало любість по землі сіє…
А де тота любість упаде, там білий вогонь з землі виростає.
А затим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює.
Бо любість одно крило біле, а друге темне має.
А як той вогонь забрив у Черемош, тоді чорна тінь із берега йому межи-очі з дубельтівки плюнула.
62
