лиця і заливає гостям очі та й заваджає їм їсти й пити.
У віконниці вдарили, як груда, мужицькі голоси хропаві.
Здриглася у вуглах хата.
Як командант зачув зперед вікон коляду, обрушився дуже і кинувся до постерункового:
— А то по якому? то ж я всему селу заказав колядувати, лиш одному Казикові Тшецєцкому дав позвоління.
— Сповнився розказ пана команданта — каже постерунковий.
— А то що?
— То, що чуєте.
— То ж то не Казиків голос, та й коляда не наша.
— Є там і Казик межи ними, бо Іван Гавриш зробив з ним спілку. Я здибав їх уже у війта, що так само дивувся, як пан комендант. Я до них з карабіном, а Казик мені ваше позвоління перед очі тиць: не важся — каже — ти хлопів арештувати, бо то мої спільники, — я вистарав позвоління, а вони мають колядувати, то буде і мені і їм дижма. — Читаю, його правда.
— А то раз гунцвот — добріючи дивується командант.
Побережник мішається несміло до тої бесіди:
— Бо то, прошу пане коменданте, тот Казик Тшелєцкі непривишний навіть до такої роботи, єк коляда. Він таки ше за Австрії, єк був у нас шевцем, то робити ані
70
