З С. ГОЩИНСЬКОГО
Коли і як-то стала, не знати,
Могила в лісі густім дрімати.
Поросла мохом, над вершком горою
Збилося гілля вкруг з обологою,
Гілля старого, як світ старий, дуба,
Що смієсь з громів і недолі зуба,
А дуб був велит, виш золотой бані
Лаври печерськой, київської пані,
Що всім сестрицям своїм перед водить;
Сей старець в хмарах головою бродить,
Брат старший славній пущі Лебедина,
Пущ передвіцьких найстарша дитина,
Як рідний батько степу не одному.
Бо небес лютость не раз понад ньому
Пересувалась, мовби тої неньки,
Піснь, що дитину хоче вколисати;
Сердиться ніби і знова пісеньки
Гомонить стиха, щоб дитя приспати.
Чи жарке літо страшні громи сіє,
Чи сумна осінь в мряках бурев свисне,
