Чи в лугах голих туга зима тисне;
Верх того дуба всігди зеленіє;
Як витязя слави вінець зелененький,
Вінець віків мужа, що заснув в могилі,
Й мисль свою в дуба красоту прибравши
Й кров'ю своєю його підоллявши,
Знов відродився у дубовій силі.
Сонний Небаба під ним спочиває.
Ліжником в нього моріг споловілий,
Стріп із галуззя, пень, порохня біла —
Під головою, а думку співає
Степовий вихор, що лісами гонить,
А сторож вірний, кінь, станлями дзвонить…
Згадок то місце — могила й дуб давний,
Казавбись, брате, що то витязь славний,
Що о нім дума Украйни голосить,
Котрого досі вкривала могила,
Явом явився, з могили ся взносить:
Така краса в нім, така велич, сила.
Ой, не завидуй козацькій дитині
І його снові в тяжкій сій годині!
Глянь му на лице, як ся розбісила
Спутаних мислей сердитая сила:
Вежа, здавалось, лиснула огнями;
На коня скочив, та й за козаками.
Аж серед яру… що ж там бовваніє?
Намість дружини — вовків стадо шниє.
Орлика голос десь ген за горою,
Жене ід ньому, світло ще лискало…
То Ксеня в очі дивиться грозою.
