Сторінка:Маркіян Шашкевич. Твори (Київ, 1960).djvu/152

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Дмитра, ждаючого мене під дверми. Проходжали-смо ся по обійстю замковім: старий своє, а я своє; він щось там билинив о татарах, а я тимчасом придивлявся: від горбка стіна найнижча. «Тамтуда, — казав старий, — наш Степанко не раз бігав на вечорниці, а вертав, як кури другим опадом запіли». — «Ваш пан, — мовлю до него, — вибираєся на весілля?» — «Правда, до Семена: казав коні сідлати і щонайжвавші хлопці в цілім замку з собою бере. Щось він на гадці має… він часами дуріє… а може… може, лише погуляти… Не жаль бо то і погуляти на такім весіллячку: дівчат, як звізд на небі, а всі красні, а найкраща Олена, сама молода, як сам мовляв; лице у неї, як соненько ранком, а очі, як зірнички перед досвітом, голосочок, як дзвіночок, а ноги — вітрець легонький, а руки — сніжок біленький, а сама як… як — гарная ланя…»

Ту старому язик по кутках бігав, закукурічився і здавався молодніти.

— Годі! Не теряймо часу, не нам о тім бесідувати! — озвався сильний ватажко.— На коні! Ванько, з шестома, — у замок; забери, що нам ся здасть, а що не возьмеш, разом з замком най огнем сяде! Немного там труду буде, однак от доведеться, як-ся справиш. А ти, Семене, поведеш нас на весілля, потанцюєм з грабителями, вражими синами.

Розбіглися вітром по байраках за кінь-