добре, що їх було троє, — всеж не так страшно. Розмовляти не могли, бо шатро страшно лопотіло від вітру. А буря змагалася раз-у-раз, нагло вітер зірвав з кущів вітрило і поніс його на своїх крилах. Хлопці зісталися без намету, схопилися за руки і спотикаючися та падаючи, бігли аж на беріг, щоб сховатися під старим гилястим дубом. Буря розшаліла тепер найдужче. Сліпучі блискавки раз-по-раз роздирали хмари, показуючи всьо як на долоні і дерева, що гнулись від вітру, і річку, що котила спінені хвилі та розсипала бризки води, і замрачені високі скелі по той бік ріки. Часом якесь велитенське дерево не могучи встояти в боротьбі, валилося з гуркотом на сусідні дерева. Громи греміли, якби стріляно з гармат, і то було страшно. Буря скаженіла так, якби хотіла розірвати на кусні остров, спалити його, залити хвилями ріки аж по вершки дерев, змести з землі і в одну мить знищити всяке живе на ній сотворіння. Страшно було в таку божевільну ніч молоденьким, беззахисним хлопцям.
Вкінці бій затих, і в природі запанував спокій. Хлопці залізли до свого табору, все ще тремтячи зі страху і побачили, що ще доля для них ласкава. Велике дерево, під яким був їх табор, лежало на землі росколене громом. Яке щастя, що їх там не було.
В таборі було мокре всьо і ватру залив дощ. Якіж вони легкодушні, як і всі хлопці, що не подумали захистити себе як слід від дощу! Якже обійтися їм тепер без ватри, коли перемерзли і змокли до нитки. І вони нарікали на своє незавидне положення. Нараз завважали, що старий пень, під яким були розпалили свою ватру, ще трохи жевріє. Хлопці назбирали зпід повалених дерев сухих кусочків кори та патичків і з великим трудом оживили ватру. Полумя запалахкотіло і влило в хлопців нове життя. Веселі сушили себе і свою варену шинку, повечеряли і так просиділи аж до білого дня біля вогню,
