чого — всьо добре. Вечір минув їм весело. Були щасливі і горді з нової штуки більш, якби були звоювали і обскальпували кілька індійських племен. Нехай собі спокійно курять, балакають і чваняться. Покищо лишім їх.
Сеї суботи пополудни не було в місточку так весело, як звичайно бувало. Родини Гарперів і Соєрів заливаючися рясними слізми, одяглися в жалобу. Якась гнітуча тишина повисла над і так дуже тихим місточком. Люди були при праці якісь розсіяні, мало говорили і часто зітхали. Навіть діти не користали з вільного часу. Забава їм не йшла, а далі й зовсім перестали бавитися. Бекі Течер крутилася сумна-невесела коло школи, була дуже нещаслива і нігде не знаходила ніякої відради. Нишком говорила до себе:
— Колиб я віднайшла бодай той його мосяжний ґудзик! Тепер не маю навіть ніякої памятки по нім — і мало не заридала. Нараз станула й тихенько промовила:
— Саме на оцьому місці! Ой, колиб се ще раз могло повторитися, то я ні защо в світі так не поступилаб, ніколи, ніколи! А тепер його вже нема і я вже ніколи не побачу його!
Ся згадка так засмутила її, що сльози як горох котилися по личку. Тепер проходила попри школу. Ціла юрба хлопців та дівчат, товаришів Тома і Джо. Вони задержалися біля паркану і тихо та з пошаною говорили про тих пропавших; згадували, що робив і говорив Том, як востаннє його бачили, як усміхався і що говорив Джо; тепер найменшу дурницю вияснювали собі як многоважну віщбу того, що сталося. Кожний зовсім точно показував те місце, на котрім тоді стояли пропавші герої і додавав: „Я стояв ось тут, таме так, як тепер, а він там,
