лю, коли згадали, як се вони могли бути такі сліпі і не бачили тих високих прикмет у бідних хлопців, а все тільки самі блуди й крутійства. Пастор нагадав деякі хвилі з життя небіщиків, що доказували, які вони були ніжні, добрі й великодушні. Слухачам аж тепер стало ясно, які величні й благородні, навіть прегарні були вчинки бідних хлопців. І всіх гризло сумління, що вважали ті вчинки найгіршими збитками, що за них хлопці варті були буків. Громадяни зворушувалися що раз більше, аж нарешті не витримали й заплакали разом з родичами пропавших хлопців. Церква виповнилася одним, спільним, розпучливим риданням. Навіть пастора взяв такий жаль, що й він заплакав на проповідниці.
Тийчасом на хорах щось зашелестіло, але того не завважив ніхто. По хвилі заскрипіли двері. Пастор підвів свої заплакані очі понад хустину, що держав при носі і — остовпів. За ним глянув туди один-другий і нараз усі як один встали і мов скамянілі з дива гляділи, як три „мерці“ поважно йшли серединою церкви: попереду Том, за ним Джо, а позаду Гек у свому лахміттю. Вони були сховалися на порожніх хорах і слухали проповіди на своїх похоронах.
Тітка Поллі, Мері і Гарпери кинулися як божевільні до своїх воскресших хлопят, обіймали їх і цілували та дякували Богові. А бідолаха Гек стояв сам собі на боці, засоромлений, заляканий і не знав, що робити, ані куди дітися від цікавих і не дуже приязних поглядів. Він уже обернувся і хотів іти собі геть, але Том схопив його за рукав і сказав:
— Тітко Поллі, се не по правді. Адже мусить хтось тішитися й тим, що Гек також вернувся.
— Так, так, мій любчику! Ах, як ми тішимося, що й тебе бачимо, бідний сирото! Але ті ніжности, якими
