творіння ті панночки, і як різок бояться. Я ані думаю говорити старому Добінсові на цю гусочку, та що з того. Він і без мене довідається. Почне допитуватися, хто це зробив, а коли ніхто не признається, то буде питати по черзі кожного зокрема і зміркує по лиці. Дівчина зараз сама зрадиться. Немає в них ані за мак сміливости. Попадеться, не викрутиться бідна Бекі. А подумавши додав: Про мене, добре їй так. Вона раділаб від серця, якби мене таке спіткало. Нехайже тепер сама попробує!
Том вийшов до гурту школярів, що галасували на дворі. Незабаром прийшов учитель і почалася наука. Але наука Тома не дуже займала. Як тільки глянув у сторону дівчат, сумне личко Бекі дуже турбувало його. В нього не було ніякої причини жаліти її, а все таки не міг тішитися з її нещастя. Саме побачив учитель помазану Томову книжку і всю Томову увагу захопила тепер його власна справа. Бекі на хвилю отямилася зі своїх чорних думок і уважно слідила, що то буде. Не вірила, щоби Том міг викрутитися від кари. І не помилилася. Чим більше Том перечив, тим ставало гірше. Бекі хотіла Томовою карою натішитися і їй здавалося, що вона вже тішиться. Але як настала рішуча хвиля, вона мало не схопилася з місця, щоби сказати на Альфреда, та зараз перемогла себе. „Таж Том певно скаже, що я роздерла малюнок. Ні, не скажу ні слова, хочби ходило о його життя“.
Том дістав пару різок і вертав на своє місце, ні трохи не гніваючися. Може се він справді сам розлив на книжку чорнило, ганяючися за товаришами. А спершу випирався лиш для форми, бо такий вже в школі звичай, а потім стояв при свойому, бо так наказувала „честь“.
Минула ціла година. Учитель сидів і дрімав на своїм троні від монотонного гудіння дітей, що півголо-
