похоронним голосом. Хлопцям стало моторошно й вони говорили мало. Аж ось їм здавалося, що вже повинна бути північ. Назначили місце, де лягала тінь і почали копати. Надія ожила. Копали пильно й завзято. Яма все глибшала й глибшала. Як тільки почули, що лопата наткнула на щось твердого, серця стукали радістю, але зараз зі смутком бачили, що помилилися — виходило, що се камінь, або коріння. Нарешті Том промовив:
— Шкода роботи, Геку, ми знову помилилися.
— Не може бути, Томе! Миж зазначили, де була тінь!
— Та знаю. Тоді щось инше нам перешкаджає.
— Що саме?
— А от що. Ми вгадували пору на память. А могло бути або за скоро, або за пізно.
Гекові аж лопата випала з рук.
— Це певнісінько тому! От і бачиш! Знаєш що, даймо тому спокій. Ми не годні вгадати правдивої години. Та ще знаєш, страшно в ночі, всюди духи, мари, чарівниці. Мені все здається, ніби за мною стоїть якийсь дух, але я боюсь оглянутися, бо хто знає, чи инші духи тільки на те й не ждуть. Відколи ми сюди прийшли, то мороз ходить мені поза шкірою.
— Тай мені, Геку, чогось недобре. Знаєш, в ту яму, де лежить скарб, звичайно закопують мерця, щоб стеріг його!
— Ой, Боже!
— Справді, я чув це нераз!
— Томе, я не хочу мати з мерцями ніякого діла. Вони страшні для мене.
— Та й я не маю охоти! А що, Геку, як нараз який кістяк виставить голову і щось заговорить?
— Ой цить, Томе! Страшно!
— Справді, страшно, Геку. Я чогось боюся…
