— О, там певно викопаємо. А вдова не відбере нам скарбу, Томе? Се її поле.
— Вона, — щоб нам відібрала? Нехай спробує! Скарб належить до того, хто його викопає, а чия земля, байдуже, і я се вже добре знаю.
Це заспокоїло Гека. Знову взялися до роботи. Раптом Гек скрикнув:
— Що за лихо! Знову не там копаємо! А тобі, як здається, Томе?
— Дивне диво, Геку! Не розумію, що се таке. Може шкодить нам яка чарівниця і тому нічого не знаходимо.
— Ото вигадав! Та хібаж чарівниці мають у день силу?
— А, правда, а я про се й не подумав. Ну, тепер вже я знаю, що такого. Ой, дурні з нас, дурні! Та требаж наперед знати, куди паде тінь від дерева опівночі. Там треба копати.
— А чорт бери! То ми дурнісінько копали. Ну, добре, прийдемо сюди в ночі. Погана дорога. А ти зможеш утекти з дому?
— Певно, що зможу. Мусимо прийти ще сьогодня, бо якби хто прийшов і побачив ями, то зараз догадається і сам зачне копати та забере нам скарб зперед самого носа.
— Ну, то добре. Я прийду в ночі і буду мявкати під твоїм вікном.
— Добре. А тепер заховаймо лопату і мотику в корчі.
Перед самою північчю були вже хлопці на тому самому місці. Посідали на пеньок і дожидали півночі. Місце було безлюдне, далеке від людської оселі і час, як звичайно, страшний. Духи шепотіли поміж листками дерев, мари ховалися по кутиках, підглядали; десь далеко, глухо й сумно виє собака, а йому відповідає сова
