— Куплю собі новий барабан, правдиву шаблю, червону краватку, молодого бульдоґа і..... оженюся.
— Оженишся?
— А щож.
— Ой, Томе, — ти мабуть із глузду зсунувся?
— Ну, ну..... побачиш.
— Знаєш, Томе, се найдурніше, що ти міг вигадати. Згадай мого батька й мою маму. Вони цілий день тільки билися. О, я це добре памятаю.
— Ну, то що. Я оженюся з такою, що не буде битися.
— Ой, не вір, Томе, голубе мій, вони всі однакові. Вони всі тільки бються. Подумай добре, Томе, над тим; кажу тобі, подумай! А як називається твоє дівчатисько?
— Не дівчатисько, а панночка.
— Один біс, одні кажуть дівчатисько, а другі панночка. Але як її зовуть?
— Колись пізніше скажу. Тепер ні.
— Нехай буде й так. Шкода, що ти оженишся, тоді я буду ще більше самітний, сам як палець.
— Е ні, не будеш. Ти будеш жити в мене. Ну, годі берімся до роботи.
Цілої пів години копали, аж пріли і нічогісінько не викопали. Ще пів години праці й поту. І знову нічого.
— Чи скарби закопують усе так глибоко? — спитав Гек.
— Часом, але не все. Звичайно не глибоко. Ми мабуть копаємо не там, де треба.
Вибрали инше місце і взялися знову копати. Робота не йшла вже так легко, бо хлопці потомилися. Але все таки копали мовчки далі. Нарешті Гек станув, сперся на лопату, обтер рукавом з чола піт і спитав:
— А потім де ще будемо копати?
— Думаю, що під тим старим деревом, що стоїть на горбку Кардіфа за вдовиною хатою.
