— Ну, а щож небезпечніше, як приходити сюди в день? Кожний, хто нас побачить, буде зараз підозрівати.
— Я се знаю. Але після останньої глупої справи не було догіднішого місця, де можна бубоб сховатися. Тепер треба із сеї буди забиратися. Вже вчера я був би се зробив, але годі було, бо якісь прокляті хлопчиська бавились на горбочку і булиб нас побачили.
„Прокляті хлопчиська“ затремтіли, почувши ці слова і подумали, яке то щастя, що в пору згадали про пятницю, та рішили підождати ще один день. Тепер бажали би ждати не день, а цілий рік! Волоцюги повиймали з кишень їжу й почали їсти. Довгенько щось поміркувавши, індієць Джо сказав:
— От що, приятелю! Ти йди над ріку, на своє місце і там жди, аж дістанеш від мене вістку. Я загляну ще раз у місто і роздивлюся, що там чувати. Небезпечне дільце зробимо, як я про все розвідаюся, і обміркую. Тоді раз-два, і в дорогу в Тексас! Тільки за нами покуриться.
Тому другому видно це подобалося. Потім почали обидва позіхати, а індієць Джо промовив:
— В мене злипаються повіки. Я засну, а на тебе черга вартувати.
Кинувся на хабаззя і незабаром захропів.
Товариш стусунув його кілька разів у бік, а Джо спав. Аж ось став дрімати і вартовий. Його голова хилилася все нижче, і нарешті захропіли обидва.
Хлопці аж відітхнули.
— Тепер пора, — прошепотів Том, — ходи!
Гек відповів:
— Я не годен. Я вмер би, якби котрий прокинувся.
Том намовляв, але Гек опирався. Нарешті Том обережно й тихенько підвівся та хотів йти сам. Але зараз,
