тільки ступив на гнилу дошку, вона затріщала так голосно і грізно, що Том аж присів зі страху. І не важився вже ставати вдруге. Непорушно лежали хлопці й числили довгі-предовгі хвилини. Час тягся в безконечність. Їм здавалося, що настала вічність. Нарешті побачили, що сонце заходить — і зраділи.
Один із волоцюг перестав хропіти. Індієць Джо підвівся, глянув довкруги і злісно сміявся зі свойого товариша, що сидів, спустивши голову аж на коліна. Штовхнув його ногою і сказав:
— Гарний з тебе вартовий, нема що казати! Добре, що нічого не трапилося.
— Та хіба я заснув?
— Га-га! Так трошки.
— Але тепер, приятелю, пора нам іти. Але що робити з тими грішми, що маємо?
— Або я знаю? Лишитиб тут, як звичайно, то може буде ще найкраще. Не будемо чейже тягати їх цілий час із собою, доки підемо на полудне. Шістьсот пятьдесять долярів — сеж не легке.
— Нехай буде й так! Можна спокійно прийти сюди ще раз.
— Ну, але краще прийти, як звичайно, в ночі. Се безпечніше буде.
— Гаразд, але слухай. Ще довго може потрівати, поки буде нагода зробити наше дільце. Всячина може трапитися. А се місце не дуже певне. Чи не краще закопати наші гроші й заховати як треба?
— Думка добра — сказав товариш. І пішов до груби, приклякнув, виняв один камінь і витягнув торбинку, в якій весело забряжчали гроші. Витягнув із неї двацять або трицять долярів для себе і стілько для індійця Джо, а потім передав йому торбинку, а Джо
