Том побіг по свою ліхтарню, засвітив її в бочці, прислонив шматою і обидва смільчаки прокрадалися крізь пітьму тихенько до гостинниці. Гек станув на сторожі, а Том зник на темній стежці. Настала хвиля трівожного вичікування, що давила Гека немов яка тяжка гора. Він горяче бажав побачити світло ліхтарні. Правда, це на смерть перелякалоб його, але це був би знак, що Том іще живий.
Здавалося, що цілі години минули з того часу, як зник Том. Може там десь зомлів, може вже й не жив, може йому серце трісло зі страху та зворушення. Трівога гнала Гека що раз ближче до тої стежки, а голову обсіли ріжні страхи, що хвилі сподівався якогось лиха, що дух йому запре. Не було там вже багато того духу, а серце билося так, якби хотіло вискочити з грудей. Нараз мигнуло світло і поуз нього перебіг Том ледве дишучи.
— Тікай, — крикнув засапаний — тікай, бо пропадеш!
Цього не треба було двічі казати. Гек уже тікав що сили. Так утікали, не озираючися, аж добігли до старої шопи невживаної різниці, що стояла на другому кінці міста. Тільки знайшлися під дахом, загуготіли громи і полився дощ як із відра. Коли Том висапався, почав оповідати:
— Ах, Геку, то страшне! Я пробував найперше два ключі, але так тихо, як лиш було можна, та вони наробили такого скреготу, що я мало не вмер зі страху. Але замка не отворив. Тоді сам не знаю як, взяв за клямку, потягнув — і двері відчинилися нароствір. Вони зовсім не були зачинені! Я увійшов, відкрив ліхтарню і… що ти думаєш?
— Що, — що таке, Томе?
— Геку! ще крок і я був би наступив індійцеві Джо на руку.
