й в „хованку“. Вершком втіхи було те, що Бекіна мама дозволила їй вкінці уладити завтра давно вже обіцяний і все відкладаний пікнік. Бекі була дуже щаслива, не менше і Том. Ще перед заходом сонця порозсилано запросини і вся міська дітвора зрадівши, заметушилася й почала горячково приготовлятися до свята. Том із зворушення довго не міг спати і сподівався, що ось-ось замявкає Гек. Він уявляв собі, що в ночі забере скарб, а рано задивує Бекі і ціле товариство. Але ця надія завела. Сеї ночі не було ніякого гасла.
Нарешті настав ранок. О десятій чи одинацятій годині зібралося в Течерів галасливе, веселе товариство. Все було готове в дорогу. Старші не мали звичаю йти з молоддю, щоб не псувати їй забави. Вони були певні, що під доглядом двох-трьох дівчат років вісімнацяти і кількох хлопців років двацяти чотирьох дітям нічого злого не станеться. Найнято старенький пароходик і ціла весела юрба пішла головною вулицею, несучи з собою кошики з харчем. Сід був нездоровий і не міг піти, а Мері осталася його доглядати. Прощаючись, пані Течер сказала своїй дочці:
— Ви будете певно пізно вертати, моя дитинко, то може вже заночуєш у котроїсь з твоїх подруг, що живуть близько пристані.
— Тоді я заночую в Зусі Гарпер, мамочко!
— Про мене, але памятай, будь чемненька і гарно поводися в чужій хаті.
Коли потім бігли обоє в низ вулицею, сказав Том до Бекі:
— Знаєш, що зробимо? Ми не підемо до Гарперів, краще підемо на гору до вдовиці Дуґляс. Вона має морожене, — воно все є в неї — цілі купи. — Вона страх, як нами втішиться.
— О, се буде чудово!
Але зараз Бекі подумала і сказала:
