Очевидно, готові були всі. Витягли кілька вязок свічок і всі юрбою вибігли на горбок. Вхід до печери був високо на горбку. Здоровенні дубові двері були відчинені. За ними була вузька мала комора, а в ній було холодно наче в ледівні. Стіни вимурувала сама природа з великих вапнякових каменів, що були вогкі і по них спадала зимна роса. Як таємничо й чарівно було стояти в тім замороженім темнім місці і дивитися в низ на зелену долину, залиту соняшним сяєвом. Але сей чар, що зразу захопив був серця всіх, не трівав довго і незабаром почалася метушня й біганина. Як лиш хто засвітив свічку, кидалися всі на нього, відбирали свічку, кидали на землю, гасили і сердечно сміялися. Така забава повторилася кілька разів. Але всякій забаві буває кінець і юрба почала уважно сходити стрімким хідником у низ, у печеру. Свічки блимали й кидали слабе світло на височенні камяні стіни, що високо, десять сажнів над головою сходилися з собою і творили склепіння. Головний хідник не був ширший як на півтора сажнів. Що кілька кроків йшли від нього в обидва боки ще вужчі хідники, але так само високі. Печера Мек Дуґляса була лябіринтом усяких кривих хідників, що розбігалися й збігалися, а де кінчилися — невідомо. Люди казали, що можна було цілі дні й ночі блукати тими поплутаними хідниками і не знайти ніколи виходу, що можна було запускатися все нижче й нижче під землю і не дійти до кінця лябіринту. Ніхто не знав тої печери, бо се було неможливе. Кількох хлопців знало тільки частину її з самого краю, і ніхто не важився піти далі. Том Соєр не знав також печери ліпше як инші.
Веселе товариство посувалося головним хідником більш як пів милі, але раз-у-раз відділювалися громадки або пари і пропадали в бічних хідниках. Діти бігали тими темними хідниками, здоганяли одно одного, засідалися в таких місцях, де хідники сходилися. Пів
