крався за ними, держучися так далеко, що міг ще їх бачити.
Якийсь час ішли вони понад річкою, а відтак завернули в бічну вуличку, й ішли нею аж до стежки, що веде на Кардіфську гору. Тоді пішли стежкою і скоренько минули хату старого валлійця. Ага, думав собі Гек, вони йдуть до камінолому і там закопають скарб. Але ні, йшли далі аж на верх гори. Там завернули на вузьку стежку, ввійшли в густі корчі та зникли. Гек побіг скоренько за ними, бо тут було так темно, що не могли його побачити. Спершу біг, а потім пішов обережно, лякаючися, щоб на них не наскочити. Нарешті пристанув і надслухував. Не чув нічого, хіба стукіт свого серця. Десь по другій стороні сумно озвалася сова. Не чути ні кроку, ні найлекшого згуку. Невже все пропало? Хотів вже тікати, коли нараз таки зовсім близенько хтось закашляв. Гек мало не вмер зі страху, але отямився. Стояв і дрожав як трепета. Ослаб так, що мало не впав. Але тепер уже знав, де він — біля хати вдови Дуґляс, яких пять кроків від паркану. „Ще краще“ — подумав Гек — „нехай вони тут закопають скарб, не важко буде його відкопати“.
Він почуй тепер тихий, дуже тихий голос індійця Джо.
— Чортиб її взяли, в неї гості! Так пізно, а ще світиться.
— А я не виджу світла.
Гек пізнав, що се був голос незнайомого зі страшного дому. Гека аж морозом обняло, жах стиснув серце. Ось яке то „дільце“, ось на кім хотів мститися. Його перша думка була: втікати! Потім нагадав собі, що вдова Дуґляс була для нього все добра й ласкава, а тепер ці люди може задумують її вбити! Ах! коби побігти остерегти її! Боявся, що розбійники його піймають.
