Стільки думок промайнуло в його голові за ту коротку хвилину.
— Не бачиш, бо кущ заслонює. Ходи сюди! А тепер бачиш?
— Так, так! В неї справді гості. Краще даймо хіба тому спокій!
— Дати спокій? Тепер, коли я на віки покидаю цей проклятий край? Дати спокій, щоби вже може ніколи не знайти ліпшої нагоди? Я тобі вже казав, що її маєтку мені не треба. Бери собі його. Але її чоловік був на мене лютий, не раз і не два; він собака-суддя засадив мене в тюрму за волокитство. Але се ще не все. Він звелів мене вибити різками! Вибити перед тюрмою, перед людьми, як якого неґра! Вибив різками! Чи ти це розумієш? Доки я сидів у тюрмі, він помер, але тепер вона мусить відпокутувати!
— Не вбивай її, не вбивай! Вона така добра для бідаків!
— Не вбивай, а хібаж я хочу її вбити? О, його — то певно зарізав би, але її ні! Жінки ніхто не вбиває, коли хто хоче пімститися. Жінці — псується її красу, її личко, розрізується ніздрі і надтинає вуха, як свині.
— Господи! та сеж —
— Залиши свої уваги! Се буде ще найкраще для тебе. Я привяжу її до ліжка, а коли з неї зійде вся кров, то я сему не буду винен. Плакати по ній не буду. А ти, мій друже, мені при тій роботі поможеш, для моєї приємности — тому я й взяв тебе з собою, бо сам не впораюся. А схочеш виховзнутися, то голова не твоя, затям собі те! А як тебе вбю, то й її вбю. Тоді бодай ніхто не довідається, чия се робота.
— Га, годі, коли так мусить бути, то починаймо! Раз, два! Чим скорше, тим ліпше, — бо я аж в горячці.
— Тепер? — Коли там гості? Ех, хлопе, я тобі не
