вірю! Тепер ні, зачекаймо, аж погаснуть світла! Нема чого спішитися.
Гек почував, що вони тепер замовкнуть, а це ще гірше, ніж… всякі страшні розмови. Він здержав у собі віддих і обережно поступив трохи взад. Потім підніс одну ногу, стоячи на другій так, що мало не впав і опустив її поволеньки на землю. Ще один такий крок, третій, четвертий і… нараз хруснула під ногами галузка. Здержав віддих і слухав. Тишина. Хлопцеві полекшало. Обережно обернувся і пішов стежкою поміж корчами, потім побіг скорше. Як тільки минув камінолом, почув себе вже безпечним і пігнав мов на крилах, біг безупинно, аж добіг до хати старого валлійця. Загримав у двері. Зараз визирнули з вікна батько і його два здоровенні сини.
— Що там такого? Хто там грюкає в двері? Чого тобі треба?
— Живо відчиняйте! Маю вам щось сказати!
— Хтож ти такий?
— Та се я, Гекльбері Фін. Відчиніть!
— Гекльбері Фін? Ото важна особа! та зовсім не така, щоб їй відчиняти двері! Ну, та вже пустіть його хлопці в хату, послухаємо, що він нам скаже.
— Пробі, але не кажіть нікому, що вам розповім! — були перші слова Гека, як увійшов у хату. Молю вас, не зрадьте мене, бо вони вбили би мене на смерть, — але вдова там на горі була така добра для мене, і тому я мушу сказати. Але обіцяйте, що не зрадите мене!
— Так, се мусіло справді щось статися — сказав старий батько. Ну, ну, говори, хлопче, не бійся, нікому і словечка про се не скажемо.
|
|
Через кілька хвилин старий з синами були вже на горі і тихенько з рушницями в руках прокрадалися
