стежкою. Гек не пішов уже далі з ними. Він заховався за великою скелею і слухав. Спершу довга трівожна тишина, а потім грюкнули стріли і хтось несамовито скрикнув. Гек не чекав, що буде далі. Він схопився і побіг у долину як вітер.
На другий день, у неділю рано, ледве починало світати, коли Гек тихенько вийшов на гору і легко застукав у двері старого валлійця. Там ще спали, але їх сон був легкий, бо ще не встигли заспокоїтися після нічних пригод.
— Хто там? — почувся голос з вікна.
Гек відповів тихо стрівоженим голосом:
— Будь ласка, впустіть у хату, — се я, Гек Фін!
— Се імя, перед яким в день і в ночі двері стоять отвором. Здоров, любий хлопче! Дуже раді, ходи в хату!
Безпритульному хлопяти якось дивно було почути такі ласкаві слова, наймиліші, які він коли небудь почув. Він не міг собі пригадати, щоби хтось передтим його так привитав.
Зараз відчинили двері і він увійшов у хату. Його посадили на стілець, а батько й сини скоро одяглися.
— Так, хлопче, але ти мусиш бути дуже голодний. Сніданок буде ще до схід сонця готовий, не турбуйся, нагодуємо тебе горячим. А деж ти був вчера? Ми думали, що ти прийдеш до нас переночувати.
— Я дуже перелякався, — сказав Гек. Коли почув вистріли, став я бігти, мабуть пробіг три милі, не спиняючися. А тепер я прийшов довідатися, як там було. Ви знаєте. А приходжу так рано, бо не рад би влізти в руки тим чортам, хочби й неживим.
