— Бідний! Ти такий стомлений, мабуть усю ніч не спав. У нас знайдеться для тебе ліжко, тільки спершу поснідаєш. На превеликий жаль, мій хлопче, сі драби жиють іще!! З твого оповіданя ми знали досить добре, де їх шукати. Ми підходили на пальцях і стали може яких пятьнацять стіп від них, а в корчах темно як у гробі. Аж тут мені як закрутить в носі, от-от пчихну. От лихо! Уже хоч як силкувався здержати себе, але де там, таки пчихнув. Я був на самому переді з пістолею на поготові. Коли пчихнув, почувся якийсь шелест у корчах. Я тоді крикнув: „Стріляйте, хлопці!“ І всі три стріляємо туди, де затріщало. Але драбуги пігнали як вітер, а ми за ними навздогінці через кущі. Але ми їх не зловили. Вони теж стріляли до нас, але кулі просвистіли попри нас і нас не зачепили. Як не стало вже чути їх кроків, ми перестали за ними гнатися і пішли повідомити поліцію. Вони зараз вийшли і сторожили над берегом, а як лиш розвидніється, перешукають ліс. Мої хлопці підуть теж на облаву. Колиб нам хто тих драбів описав, то це помоглоб їх зловити. Та тільки ти певно не міг приглянутися їм по темному.
— Та я бачив їх вже в місті і йшов слідком за ними!
— Оце добре! Ну, то роскажи нам, хлопче, як вони виглядають?
— Один, се той старий глухонімий еспанець, що від кількох днів заходить у місто, а другий, то такий обідранець, страшний…
— Буде, буде, сину, я вже їх знаю! Бачив я їх недавно на горі за хатою вдови Дуґляс та вони зараз же зникли. Тепер ви хлопці біжіть мерщій і роскажіть це шеріфові. Поснідаєте хочби завтра.
Обидва сини швиденько зібралися. Коли вже мали виходити, кинувся Гек до них:
