нові хідники і потішав себе надією, що може припадком натрапить на дорогу, якої їм треба. Він усе казав: „Усе гаразд!“, але на серці було так тяжко і від тих слів потіхи віяло таким сумом, як колиб казав: „Все, все пропало“. Налякана Бекі тулилася до нього і старалася здержувати сльози, але вони котилися по її личку як горох. Нарешті промовила:
— Ой, Томе, не бійся лиликів, ходім радше давньою дорогою. Мені все здається, що ми йдемо не так, як треба.
Том пристанув.
— Слухай! — сказав.
Довкруги тихо, так тихо, що діти почули свій власний віддих. Том крикнув з усієї сили. Голос луною покотився по порожніх хідниках і завмер десь далеко тихим відгомоном, якби хтось зареготався.
— Ох, Томе, не кричи більше. Це дуже страшно — просила Бекі.
— Воно страшно, але всеж таки, краще, Бекі, може хто нас почує. — І він крикнув ще раз.
Це „може“ було страшніше як той страшний глумливий регіт, воно зраджувало розпучливу безнадійність. Діти стояли, пильно надслухували, але даремно. Том скоро повернув назад. Минуло кілька хвилин і Бекі помітивши його заклопотання, зрозуміла страшну дійсність. Том не годен уже знайти дороги, щоби вернутися.
— Ой, Томе, Томе, таж ти ніде не робив ніяких значків!
— Я був такий дурний, Бекі, — такий дурний! Навіть не подумав про те, що треба буде вертати! Тепер я не годен знайти дороги, таж тут все йде в суміш!
— Томе, Томе, ми пропали! Ніколи не видістанемося із сього страшного місця. Ох, чогож ми відділилися від инших?
