зробив, бо саме лилик загасив своїм крилом свічку Бекі. Сполошені лилики ще довго гналися за дітьми, а вони на осліп повертали то сюди, то туди, аж поки нарешті позбулися своїх ворогів. Незабаром побачив Том якесь велике підземне озеро, таке велике, що й берегів не видно. Йому хотілося обійти його кругом і приглянутися берегам, але рішився найперше сісти і хвилинку відпочити. Аж тепер вразила дітей мертва тишина.
— Томе, — я не помітила, але здається, вже дуже довго, як ми не чули голосів нашого товариства.
— Подумай, Бекі, що ми глибоко під ними та не знаю, як далеко на північ чи полудне або на схід від них. Тому ми й не можемо чути їхніх голосів.
Бекі перелякалася.
— Як довго, Томе, ми тут під землею? От краще вертаймо назад.
— І я так думаю; краще вертаймо!
— А ти, Томе, найдеш дорогу? В мене в голові все поплуталося.
— Та я міг би знайти дорогу, але біда з тими лиликами. Якби вони погасили нам обі свічки, то булоб лихо. Краще підемо иншою дорогою, щоб їх оминути.
— Добре, коби хоч не заблукатися! То булоб страшно! — І дитина задрожала, тільки подумавши про те.
Вони пішли якимсь хідником. Ішли довго мовчки, зазираючи в кожний бічний хідник, може його пізнають, але всі, всі були нові, невідомі. За кожним разом, коли Том приглядався, Бекі трівожно зазирала йому в очі, бажаючи вичитати радісну вістку, а він навмисне все говори весело:
— Ну, так, добре. Ми вправді не знайшли ще нашого шляху, але ти не турбуйся, незабаром найдемо. — Але по кожній помилці тратив що раз більше надію. Він почав іти тепер навмання, повертаючи в що раз
