держучи свої свічки і відчитуючи імена, дати, адреси та написи, що були понакопчувані саджею свічок на стінах. Весело розмовляючи, пішли далі і навіть не помітили, що на стінах печер не було вже ніяких написів. На звисаючій скелі випалили свічками свої імена і пішли далі. Відтак дійшли до маленького джерела, що струєю спадало з стрімкої стіни. Цілі століття вода наносила осад вапна і утворила малу Ніяґару, що всміхалася до дітей блискучими камінчиками. Том проліз на той бік і ззаду освітив свічкою водопад на превелику втіху Бекі. Тоді побачив, що за водопадом були круті, природні сходи, які вели в дуже вузенький хідник. Том забажав слави винахідника. Покликав Бекі, вона пішла за ним, зробили саджею свічки значок на скелі, щоби не заблукатися і весело пустилися на розсліди.
Повертали то в сей, то в той бік і сходили що раз глибше в тайні закутини печери; робили на стінах значки і йшли далі шукати нових чудес, щоб опісля всьому світові було про що оповідати. Зайшли в велику печеру, в якій із стелі звисали скапи — сталяктити, величезні як ціла нога. Діти з великою радістю й цікавістю приглядалися тим дивним речам і вкінці вийшли одною з багатьох бічних доріг. Незабаром дійшли до чудового джерелця, якого береги і дно миготіли прегарними хрусталями. Це було посеред печерки, що в ній стелю підпирали безчисленні гарні стовпи: то були сталяктити і сталяґміти, що зійшлися до купи. Як дуже булиб здивувалися діти, якби довідалися, що всі ті сталяктити і сталяґміти понаростали століттями із крапель вапняної води!
У горі під склепінням звисали тисячі лиликів. Сполошені світлом вони купами розліталися і пищучи та тріпаючи крильцями, кидалися на полумя свічок. Том знав їх звичку і розумів грозячу небезпеку. Він ухопив Бекі за руку і метнувся в найближчий хідник. І добре
