Утома змогла Бекі і вона заснула. Том дуже з того зрадів. Він сидів і бачив, як її сумне личко що раз більше розяснювалося, ставало веселіше; се певно їй щось гарне снилося. І усмішка заграла на її устах та так і лишилася. Спокійне, веселе личко і його трошки потішило, а думки полинули в минуле. Сидів ще в глибокій задумі, коли прокинулася Бекі, весело всміхаючися, але усміх зник, як тільки розплющила оченята. Замісць усміху почулося глибоке зітхання.
— Ох! якже я могла спати! Колиб я була вже ніколи не пробудилася! Годі, Томе, не плач, я вже не буду більше, лиш не дивися так на мене.
— Я радий, що ти спала, Бекі. Тепер ти знову повеселішала і ми тепер певно знайдемо дорогу.
— Спробуймо, Томе! Я бачила в сні таку чудову країну, я думаю, що ми тепер до неї прийдемо.
— Може Бекі, тепер може! Лиш сміло вперед! Ходім, Бекі, далі.
Вони встали і далі блукали без надії в серці, побравшися за руки. Хотіли якось виміркувати, як довго вже вони в печері. Спершу їм здавалося, що вже цілі дні і тижні, але зміркували, що се не може бути, бо ще не минулися в них усі свічки.
По якомусь часі Том сказав, що треба йти тихенько і надслухувати, чи не дзюрчить де вода — бо мусять знайти джерело. І справді, знайшли його скоро та Том рішив, що треба знову відпочити. Обоє були дуже змучені, а проте Бекі говорила, що може ще трохи йти. Та на диво їй, Том не згодився і вона не могла зрозуміти, чому. Діти посідали, а Том приліпив свічку глиною до другої стіни. Обидвоє задумалися і не говорили ні слова. Нарешті Бекі озвалася:
— Томе, я така голодна!
Том видобув щось із своєї кишені.
— Чи знаєш, що це?
