Бекі всміхнулася.
— Авжеж знаю, це наш весільний коровай, Томе.
— Так, це він і я хотів би, щоби він був такий великий як колесо — говорив Том, — бо більше в нас нічого немає.
— Ах, Томе, чи булаб я коли подумала, що се наш останній…
Вона не договорила. Том переломив булку на двоє і Бекі зі смаком зїла свою пайку, а Том от так лиш тільки обгризав свій кусник. Свіжої, чистої води було доволі, щоби закінчити обід. Потім Бекі казала йти далі. Том мовчав хвилину, а потім сказав:
— Бекі, ти не дуже злякаєшся, як я тобі щось скажу?
Бекі поблідла, але просила, щоби говорив усе сміло.
— Ось що, Бекі, ми мусимо тут зістатися, бо тут маємо хоч воду. Оце вже наш останній недогарок.
Бекі почала плакати й нарікати. Том потішав її, як міг, але не помагало ніщо. Нарешті Бекі сказала:
— Томе!
— Що, Бекі?
— Аджеж дома похопляться, що нас нема, і будуть нас шукати?
— Авжеж, будуть!
— Може вони нас уже й тепер шукають, Томе?
— Певно, що шукають і я думаю, що шукають.
— А коли вони оглядяться, Томе, що нас нема?
— Мабуть тоді, як вернуть на парохід.
— Але як буде вже темно, чи вони побачуть, що нас нема?
— Не знаю, але твоя мама певно побачить, що тебе нема, як всі инші вернуться до дому.
Личко Бекі стало перелякане, і Том зараз зміркував, що зробив помилку. Аджеж Бекі мала сю ніч но-
