чувати в Гарперів. Діти знову втихли і задумалися. Нараз Бекі заридала і Том зміркував, що вона те саме думає, що й він, а саме, що може проминути половина неділі, поки пані Течер дізнається, що вона в Гарперів не ночувала.
Діти сумно поглядали на маленький, останій недогарок і бачили з трівогою, як він поволи, невмолимо тане, маленьке полумя то пихне, то погасне, воно витягається тоненькою смужкою диму, спиняється на часок на вершку ґнота, і потім — запала страшна чорна-чорна темрява.
Ніодно з них не могло сказати, кілько то часу минуло, поки Бекі отямилася, що ридає в обіймах у Тома. Вони знали тільки одно, що після довгого, страшного сну обоє прокинулися і побачили своє безвихідне положення. Том сказав, що тепер ще неділя, а може вже й понеділок. Він намагався зацікавити Бекі розмовою, але її надто давило горе, вона втратила останню надію… Том казав, що певно давно завважили, що їх нема і з усіх сил шукають… Треба закричати, то чей почують і попадуть на їх слід. І спробував крикнути, але далека луна відозвалася так грізно, так страшно, що вже більше не кричав.
Час минав і голод знов почав мучити бідних дітей. Томова половина „короваю“ ще лишилася, вони поділилися нею і зїли. Але тоді були ще голодніші. Ця одробина булки тільки розбудила голод.
Нараз Том шепнув:
— Псс! Бекі, ти чуєш?
Обоє затаїли духа і надслухували. Почули тихий голос, якби хтось далеко гукав. Том зараз відгукнувся і схопивши Бекі за руку, пішов помацки туди, звідки йшов голос. Знову надслухував, …той самий голос, тільки неначе вже ближче.
