— Се вони! — скрикнув Том, — ідуть сюди! ходи швидше, швидше! Бекі, тепер ми вже врятовані!
Діти не тямилися з радощів. Але вони йшли всеж таки дуже поволи, бо по дорозі було багато щілин і їх треба було берегтися. Нараз станули над ямою і не могли, йти далі. Вона могла бути глибока на три стопи, але може й на сто стіп — хто се може знати? Але щоб далі йти, не можна було й думати. Том поклався на край ями і почав мацяти руками, — але дна не було. Щож робити? Остатися тут і ждати, аж прийдуть сюди. І знову стали надслухувати. Голоси відзивалися тепер що раз дальше. За кілька хвилин затихли зовсім. Що за нещастя! Том кричав, гукав, аж захрип, але все даремне. Він додавав Бекі надії, але час минав, вони ждали й ждали — і не почули вже більше ніякого голосу.
Діти вернули помацки назад до джерела. Поволи воліклися гіркі години. Бідолашні знову заснули та збудилися голодні й прибиті горем. Том думав, що се вже мабуть вівторок.
Нараз приплила йому до голови нова думка. Близько було кілька бічних хідників. Краще розглянути їх, ніж у такий страшний час сидіти бездільно. Він витягнув із кишені мотузок від папіряного орла, привязав до скелі і пішли обоє з Бекі. Том ішов попереду й розмотував мотузок. По яких двацяти кроках хідник кінчився стрімкою прогалиною. Том прикляк на коліна і почав обмацювати прогалину з усіх боків, як далеко міг сягнути рукою. В сю хвилину, менше як на двацять метрів від нього, показалася зпоза скелі людська рука зі свічкою. Том з радощів крикнув голосно. В туж мить за рукою показалася й людина — то був індієць Джо.
Том аж завмер з переляку — не годен був ворухнутися. Відітхнув лекше аж тоді, коли побачив, що
