сум, бо дітей усе ще не знайдено. Щиро молилися за них і в церкві і дома, а з печери не приходила ніяка відрадніша вістка. Багато людей, що ходили шукати, вернули з нічим і взялися до свого щоденного заняття. Вони казали, що дітей вже ніхто ніколи не знайде. Пані Течер тяжко занедужала й лежала в горячці. Люди оповідали, що аж серце розривається, коли слухати, як вона кличе свою дитину, як схоплюється в ліжку та надслухує і знову паде на подушку, важко стогнучи. Тітка Поллі попала в чорну задуму, а її сиве волосся зовсім побіліло. У смутку й безнадійности клалися люди спати у вівторок вечером.
Раптом опівночі весело задзвонили дзвони. Незабаром зароїлось на вулиці від зворушених, напів одягнених людей, що кричали радісно: „Вставайте! Вставайте! Вони найшлися! Вони йдуть!“ Заграли й пожарні трубки. Люди плавма плили до ріки стрічати дітей. А вони їхали вже у відкритому возі, що його тягли веселі люди. З радісними криками прилучилися всі до тої процесії, окружили віз, вигукували з радости і йшли гостинцем.
В усіх домах ясно світилося й нікому не хотілося йти спати. Се була найгарніша ніч, якої не було досі ніколи у тихому, малому місточку. Першої пів години всі люди відвідували хату судді Течера. Кожний хотів бачити виратуваних дітей, кожний стискав руку пані Течер, кожний хотів щось сказати, але не міг, бо не давали сльози, і біг до дому.
Тітка Поллі була дуже щаслива. Була теж щаслива і пані Течер, та не зовсім. Вона чекала ще на свого чоловіка, бо післанець, якого вислано з радісною вісткою в печеру, не встиг іще сповістити нещасного батька, що все ще шукав за дітьми в печері.
Том лежав на канапі серед юрби цікавих і оповідав історію своїх дивних пригод та прикрашував своє
