оповідання додатками своєї уяви. При кінці дуже докладно росказав, як лишив саму Бекі, а сам пішов шукати якого виходу, як рачкував двома хідниками, доки ставало мотузка, а вкінці зайшов у третій, але тут вже мотузка не стало і він вже хотів вертати, коли нараз побачив далеко-далеко якусь ясну цяточку ніби соняшне світло. Тоді покинув мотузок і поліз далі, просунув крізь тісну діру голову й груди та побачив блискучі широкі хвилі рідної ріки Міссісіпі. Якби се було в ночі, то він не побачив би сеї ясної цятки і був би певно вдруге сюди не прийшов. Тоді вернувся до Бекі і приніс їй радісну вістку, але вона просила його, щоби не мучив її такими вигадками, вона змучена і хоче тут вмирати. Він оповідав, як тяжко було переконати її і як вона справді мало що не вмерла, але зі щастя, коли побачила світло сонця. Найперше він проліз дірою і поміг Бекі пролізти. Відтак посідали собі і від щастя заплакали. Недалеко плили човном якісь люди, він гукнув на них і оповів їм про своє і Бекіне горе та, що вони вмирають з голоду. Люди спершу не хотіли вірити тій неймовірній казці, „бо“ — казали — „звідси пять миль до тої долини, де починається печера“. Але всеж таки взяли їх на свій човен, завезли до якоїсь хати, де дали їм повечеряти і кілька годин спочити, а потім привезли їх до дому.
Перед світанням відшукали при помочі мотузка, що суддя лишав за собою, його і ту жмінку людей, що щиро помагали йому все ще шукати, та передали їм радісну вістку. Зрадів дуже бідний батько, зраділи й люди.
Три дні і три ночі журби й голоду зробили своє. Том і Бекі пролежали середу і четвер і здавалося, що ще більше знесилені. Том встав уже в четвер, почав потрохи ходити, в пятницю вийшов уже й на вулицю, а в суботу вже майже зовсім одужав. Але Бекі не годна
