довгі віки з тих крапель, що спадали з гори із сталяктиту. Індієць надломив вершок сталяґміту і поклав на нього камінь з видовбаною в нім ямкою, щоби ловити сі дорогоцінні краплі, що спадали з точністю годинника, що двацять хвилин одна. За добу могло там назбиратися води не більше як одна ложечка. Такі крапельки спадали вже тоді, коли будували піраміди, коди зруйновано Трою і засновано Рим, коли розпято Христа, коли Вільгельм Переможець дав початок бритійській державі, коли Колюмб відкрив Америку, коли розгорілася війна за незалежність Злучених Держав. Така крапля паде ще й тепер, падатиме ще й тоді, коли наші часи потонуть у морі забуття. Невже все на оцім світі має свою ціль, своє призначення? Невже краплі цілих пять тисяч літ так терпеливо спадали на те, щоб заспокоїти спрагу тої нещасної людини в її передсмертних хвилинах? Чи за нових пять тисяч літ знову та крапля має виконати якесь призначення? Хто се може знати!
Багато-багато літ мине з того часу, як нещасний індієць вижолобив цей камінь, щоби ним ловити цю дорогоцінну краплю і все показиватимуть відвідувачам печери „Чарку індійця Джо“, як найцікавіше диво печери; навіть на „Палату Алядина“ не звертатимуть такої уваги.
Індійця Джо поховали біля входу до печери. На його похорон збіглися люди пішки, човнами й возами з усіх хуторів, сел і місточок на сім миль довкруги. Позабирали з собою навіть дітей і жінок. Всі вертали так само вдоволені, як колиб були бачили, що Джо справді повішено.
На другий день Том завів Гека в затишне місце, щоби поговорити з ним поважно на самоті. Гек тимчасом дізнався від валлійця і вдови Дуґляс про Томові пригоди. Але Том сказав, що в тих пригодах є ще щось
