— Здохлого кота.
— Ану, покажи, голубчику Геку! О! який скостенілий! Звідки ти його взяв?
— Купив у хлопця.
— А що дав?
— Синю картку і свинячий міхур, що здобув у різниці.
— А деж ти взяв синю картку?
— Купив у Бена Роджерса перед двома тижнями, я дав йому прегарний прут.
— А нащо може придатися здохлий кіт, Геку?
— Нащо? А зганяти бородавки.
— Ого, справді? Я знаю ще щось ліпше.
— Ти? О, се буде вже щось дуже мудре! Що таке?
— Воду із гнилого дерева.
— Воду із гнилого дерева? Не варт і нюха табаки.
— Не варт? А ти вже пробував?
— Я ні, але Боб Таннер.
— А хто тобі се сказав?
— Хто? А-во, він сказав Джефові Течер, а цей Джонні Бекерові, а цей Джімові Голліс, а сей Бенові, а Бен старому муринові, а мурин мені. Така то історія.
— Ну, і щож далі? То набрехали всі. Таж вони всі брехуни, може найменше мурин, якого я не знаю. Але я не знаю ані одного мурина, що не брехав би, а ти як думаєш? Але тепер скажи мені, Геку, як то робив Боб Таннер?
— Ну, та як? Устромив руку в старий пень, в котрому була дощівка.
— В день?
— Розуміється.
— І обернувся лицем до дерева?
— Та певно, я бодай думаю, що так.
— А чи говорив що при тім?
— Абож я знаю? — певно, що ні!
