чудово знаєш. Чого ж ти не сказав попереду? Ти хочеш розносити заразу, чи що?
— Їй-богу! — бубонів я, — я всім говорив правду спочатку, а вони зараз же тікали й кидали нас.
— Бідний хлопець! Не дивно. Дуже жалко тебе, але, бачиш, ми не охочі здобути віспу. Слухай, що я тобі скажу: і не силкуйся приставати тут, а то матимеш! Пропливи вниз їще миль з двадцять, тоді побачиш город на лівому березі. Це буде вже, як сонце зайде. І як проситимеш, щоб тобі допомогли, то скажи, що у всіх твоїх рідних пропасниця. Та не будь дурнем, роби так, щоб люде не вгадали, в чому сила. А ми дещо хочемо зробити за-для тебе. Тільки одпливи ти Бога ради на двадцять миль. Будь гарним хлопцем… Та тобі нема чого й приставати туди, де вогник: там тільки лісовий склад. Твій батько мабуть убогий? Признатися по правді, йому добре не пощастило. Ось глянь, я положу двадцять долларів злотом на оцю дошку, а ти забереш монету, як дошка пливтиме проз тебе. Сором мені покидати тебе в лихій пригоді, та що ж поробиш! Знаєш, з віспою шуткувати нема чого!
— Стривай, Паркере, — сказав другий чоловік. — Ось іще двадцять долларів од мене. Прощавай, хлопче! Зроби так, як звелів тобі містер Паркер, і все буде добре.
