— А, тепер розумію! Чого ж ти не сказав так відразу? Тільки час гаяв даремно.
Хвала Богові, знову виплутався, — в мене стало весело та спокійно на душі. А вона роспитувалася далі.
— І ти теж ходив до церкви?
— Еге, дуже акуратно.
— Де ж ти сидиш?
— Як де? На нашому ослоні.
— На чиєму ослоні?
— На ослоні вашого дядька Гарвея.
— Нащо ж йому ослін?
— Дивно! Щоб сидіти на йому! А ти думала — нащо?
— Я думала, що він має кафедру.
А чорт би його забрав! Я й забув, що він проповідник! Знову я вклепався: довелося вдруге подавитися кісточкою; скінчивши з нею справу, я сказав:
— Так ти думаєш, що в церкві тільки один проповідник?
— А нащо ж їх більше?
— Як нащо? Щоб говорити проповіді перед королем! Ну, й безглузда ж дівчина! Та там їх не більше й не менче, як сімнадцятеро!
— Сімнадцятеро!.. Господи! Та я б ні за що не могла вислухати стільки проповідів, навіть коли б мені довелося за це втратити вічне спасіння. Мабуть, як почнуть говорити, так і не перестають увесь тиждень!
