ведемо цих людей до трактирю і там зведемо їх з другою парою спадкоємців. Маю надію, що нам пощастить чогось довідатися.
Юрба охоче згодилася, хоча королеви друзі, здавалося, були не дуже задоволені. Нема що робити — пішли всі. Сонце було саме на заході. Доктор увесь час вів мене за руку. Він був дуже ласкавий до мене, але руки моєї не випускав і на хвилину.
Усі ввійшли в велику світлицю в отелі, засвітили кільки свічок і покликали нових спадкоємців.
Спершу почав казати доктор.
— Я не хочу бути занадто суворим до цих двох людей; але певен, що вони дурисвіти. Може в їх є товариші, про яких ми нічого не знаємо. Як що так, то ці товариші можуть утекти, забравши з собою торбу з золотом, що зосталося після Пітера Вількса. Це дуже можливо. Як що ж ці люде не дурисвіти, то нічого не будуть мати проти того, щоб ми послали по ці гроші й забрали їх собі до схову, аж поки вони доведуть, що вони справжні спадкоємці. Адже так?
Всі згодилися, що це дуже розумно. Я подумав собі, що наші шахраї попали в добру пастку; але король з жалем подивився на їх.
— Джентльмени, — сказав він, — я з радістю віддав би гроші, бо бажаю одного — швидче скінчити з цією нещасливою справою. Але,
