— Ну й дурниця!
Потім почалося слідство в подробицях. Тяглося воно без кінця годину за годиною, ніхто не нагадував про вечерю, наче ніхто й не думав про неї. Слідство все тяглося, — я ще й не бачив такої плутанини. Вони заставляли короля росказувати своє життя; потім заставляли й старого джентльмена так саме росказувати, і всі, опріче купки дурнів, що вже попереду склали собі думку, могли виразно бачити, що старий джентльмен каже правду, а другий усе вигадує. Заставили й мене росказати, що я знаю. Король нишком позирнув на мене прикро, немов перестерігаючи мене, щоб я говорив за його. Я почав про Шеффільд, про те, як ми там жили, про англійських Вільксів та таке инше; але не встиг я розговоритися, як доктор засміявся, а Леві Белль, адвокат, сказав мені:
— Досить, сідай, хлопче! На твоєму місці я не силкувався б так! Видко, що ти не звик брехати, тобі з цим не щастить. Ти вигадуєш досить нещасливо.
Я не звернув ніякої уваги на таку хвалу, але зрадів, що мене хоч не чіпатимуть більше.
Доктор удався до адвоката:
— Як би ви з самого початку були в місті, Леві Белль…
Король перепинив його і простяг руку адвокатові.
