Герцог спершу нічого не відказав, а тоді трохи згодом він промовив:
— Однаково, чи була в мене така думка, чи не було, в усякому разі я цього не зробив. А ти не тільки надумав це, але й зробив…
— Щоб я вмер на цьому місці, коли це я! Слово чести! Не скажу, щоб я не хотів цього зробити, бо це була б неправда; але ти… я хочу сказати — хтось попередив мене.
— Це брехня! Ти сам сховав гроші й зараз признаєшся, або…
Він стиснув дужче пальці. У короля забулькотало в горлі.
— Годі, досить, — прохрипів він, — признаюсь!
Я страшенно зрадів, почувши це; мені полекшало.
— Спробуй ще викручуватися, — промовив герцог. — Утоплю тебе, мов собаку! Добре, сиди та пхикай, як дитина, — так тобі й треба після всього, що ти наробив. Я ще не бачив такої ненажерливої акули, — усе б забрав, а я увесь час вірив тобі, немов батькові рідному! І як тобі не сором було стояти тут та слухати, як обвинувачують бідних негрів, і не оступитися за їх ні словом? Я почував, який я був дурний та сміху достойний, повіривши цій дурниці! Щоб тебе чорт забрав, — розумію я тепер, через віщо ти так обстоював на тому, щоб доложити власними грішми те, чого не ставало; ти хотів забрати навіть ті гроши,
