— Слухай, Бріджватере, на що ти натякаєш?
— А! вже коли так, — огризнувся герцог, — то дозволь тебе спитатися, на що ти́ натякаєш?
— Дурниця, — промовив король глузливо, — не знаю, може ти спав і не знав що робиш!
Цього разу герцог зовсім сказився.
— Облиш ти ці штуки, — за кого ти мене вважаєш, за дурня, чи що? Чи не думаєш ти, що я знаю, хто сховав гроші в труну?
— Еге, добродію, я в цьому певен, бо ви сами це зробили!
— Брешеш!… — і герцог кинувся його давити.
— Геть руки! Облиш мене! Я беру свої слова назад…
Герцог, усе держучи короля за горло, відказав:
— Спершу признавайся, що сам сховав гроші, маючи надію втекти від мене цими днями, а потім вернутися й забрати всю торбу собі.
— Стривай хвилинку, герцогу, — відповідай чесно та щиро: як що ти не положив торби в труну, то так просто й кажи, я тобі повірю й попросю вибачення…
— Ах ти, старий шахраю, — і не думав я їх туди ховати, ти це сам добре знаєш! Ну, що, задоволений?
— Добре, я тобі вірю. Але дай мені відповідь ще на одно питання — тільки не казись і не дави так за горло!… Чи не мав ти на думці потягти гроші та сховати їх?
