Нарешті король пустив мене й почав лаяти город та всіх у йому людей.
— Краще б ти самого себе добре вилаяв, — одповів герцог. — Ти найбільше цього заробив. З самого початку ти не зробив ні одного розумного вчинку опріче того хиба, що так спокійно та спритно сказав про ту вигадану синю стрілу. Це була блискуча річ, чиста робота. Вона й обрятувала нас. Як би не це, запаковано б нас до тюрми, аж поки прийшов би багаж тих англійців, а тоді гайда в робочій дім! Але твоя вигадка потягла їх на кладовище; а знайдене злото зробило нам ще більшу послугу. Як би ці пришелепуваті дурні не сказилися та з цікавости не кинулися дивитися всі відразу, довелось би нам сьогодні спати в краватках, та ще в яких патентованих, довших, ніж треба.
Вони замовкли. Всі зажурилися, потім король каже так замислено, немов до себе:
— Дивно, а ми подумали, що це негри вкрали гроші!
Я так і похолов.
— Еге, — відповів герцог тихо й глузливо, — це правда: „ми подумали“!…
Помовчали з пів хвилини.
— Принаймні, я так думав! — протяг король.
— Навпаки — я це думав! — одповів герцог таким саме тоном.
Король сердито насипався на його:
