лякалися. Не сподобалися нам ці штуки, — видимо, вони наважилися зробити якусь нову діявольську пакость, може ще гіршу за попередні. Стали ми видумувати і так, і сяк і рішили, що мабуть вони заміряються залізти в чиюсь хату чи в крамницю, або думають робити хвальшиві гроші — одно слово, щось таке. Тут ми зовсім перелякалися і вмовилися, що ні защо в світі не будемо плутатися в такі діла. Ледві щось помітимо, зараз же кинемо їх, — хай з їми буде, що буде, — а сами втечемо. Чудово!
Одного разу раненько вранці ми сховали плит у зручному місці, миль на дві нижче малесенького вбогого городу Пайксвіллю. Король вийшов на берег і звелів нам сидіти, сховавшися, поки він збігає в город та довідається, чи не дійшли туди чутки про королівського камелеопарда. (Ну, думаю собі, запевне ти збіраєшся пограбувати чиюсь хату, а як скінчиш своє діло та прибіжиш сюди — наш і слід захолоне). Він додав, що коли не вернеться до обід, то, значить, усе добре і тоді ми з герцогом можемо вийти на берег.
От ми й ждали, не рушаючи з місця. Герцог був у дуже поганому настрої, йому не сиділося спокійно, він видимо чогось турбувався. Нам що-хвилини впадало від його за кожну дурницю, нічим йому не догодиш. Напевно вони до чогось лагодилися. Я був дуже
