ли ще я не почував себе таким збентеженим, пониженим та винним, хоч, по правді кажучи, нічого не зробив поганого. Але так завсігди буває, різнації немає: чи винні ви, чи ні, а сумління все одно вас мучить. Як би сумління було собакою, я взяв би його та й отруїв, не гаявшись. Це сумління бере страшенно багато місця в середині в людини, а користи з його мало. Том говорить те саме.
Ми обидва замовкли та замислились. Нарешті Том каже мені:
— Слухай, Геку, які ми дурні, що раніше не могли догадатися. Б'юся об заклад, що я знаю, де сховано Джіма.
— Та ну!?… Де ж?
— А в тій халабуді, де ящик з попілом. Як ми сиділи за обідом, хиба ти не бачив, як негр поніс туди їжу.
— Еге, бачив.
— А як ти думаєш, кому то їжа?
— Собаці.
— Я й сам так думав спершу, а виходить; що ні.
— Через віщо?
— Через те, що там була, між иншим, скибка кавуна.
— Я теж помітив. Дивно справді, як це я не зміркував, що собака не їсть кавуна.
