більше, якого переполоху наробила Джімова втеча. А я теж росказав Томові все про шахраїв, що грали „Камелеопарда“, та дещо про нашу мандрівку на плиту. Прийшовши в город, ми пішли на головну вулицю, — було не більше, як половина дев'ятої. Коли це, дивлюся — біжить розлютована юрба з смоляниками, б'ючи в бляшані сковороди та граючи в сурми; ми відскочили набік, щоб дати їм дорогу, і як юрба проходила проз нас, ми побачили короля та герцога, що сиділи верхи на дрючках, се б то я догадався, що це король та герцог, хоч їх умазано було в дьоготь та вкачано в пір'я, що аж вони втратили людський образ і скидалися на пару величезних, велетенських малп. Боляче мені було дивитися на це; в мене серце боліло за нікчемних шахраїв, я вже не міг на їх сердитися. Страшна доля! Люди можуть бути иноді страшенно жорстокі один до одного…
Ми побачили, що вже пізно, допомогти не можна, і почали роспитуватися в людей, як це все сталося. Нам росказано, що всі йшли на виставу, не даючи й навзнаки, що щось має бути; з найневиннішим виглядом посідали на свої місця й сиділи спокійно, аж поки король почав перекидатися та стрибати на сцені; тоді хтось подав гасло, всі глядачі похоплювалися з місць і кинулися на актьорів.
Зажурені попленталися ми додому; ніко-
