не признався мені, чого лазив у льох? Я б і слова не сказала. Ну, тепер марш до ліжка, і щоб я не бачила тебе до завтрішнього ранку!..
В одну мить я опинився нагорі, а потім швиденько зліз громозводом та й кинувся бігти в темряві до хлівчика. Я ледві міг говорити, такий був схвильований. Сяк-так вияснив я Томові, що ми мусимо тікати яко мога швидче, не гаючи й хвилини: в хаті повно людей та ще й з рушницями.
Очі в його заблищали.
— Та невже? — скрикнув він. — От так штука!.. Ну, Геку, як би я міг переробити це все з початку, я нагнав би їх сюди дві сотні. Чи не можно б підождати, поки…
— Швидче, швидче! Баритися нема чого, — шепотів я. — Де Джім?
— Тут, треба тільки простягти руку. Він уже передягнений. Все готове. Тепер тікаймо звідси й подамо гасло!
В цю мить ми почули, що люде наближаються до дверей, почули, як вони панькаються біля колодки.
Один з їх сказав:
— От, бачте! Казав я вам, що ми поспішилися. Вони ще не приходили, двері замкнені. Стривайте, я замкну кільки чоловік у хижку. Ви підождете розбійників у темряві й постріляєте їх, як вони прийдуть, а останні хай сховаються десь поблизу й чатують…
