першій дитинї. А отся молодша Василина, та яка стала? Непевне воно таке: і в очи чоловікови не подивить ся, все в землю. А всему вона винна.
— Гриць забанував за першою небіжкою; після її смерти та ходив цїлий тиждень, як строєний: нї робота єго не брала ся, нї їда. Потому, що робити, оженив ся. Та — якби жінка людяна. А то лучила ся така помийниця, що не то роботи з неї, але й доброго слова нема. Крива відьма тай решта.
— А ви-ж гадаєте, що він чого розпив ся? Таже за першої небіжки — де-де-де — господар на все село. А тепер? От гноба: і сама не здихає тай єму не дає жити. Боже, прости менї! От гріхи.
Також панотець Антоній мав Гриця за піяка. Незабавки після того, як Гриць оженив ся в друге, панотець закликав єго до себе.
О. Антонїй був старий чоловік старої школи, завзятий табачник. Він належав до “твердих Русинів”, говорив з жінкою й дїтьми по польски, а на мужиків натискав, аби не говорили це, цесе, але сіє.
— Учить нас сїяти! — говорили люде.
Гриць увійшов до комнати, поцїлував панотця в руку і став оглядати перепудженими очима портрет Снїгурского, що висїв над бюрком: іще не видїв такого “страшного сьвятця”.
— Слухай-но ти, Грицю, (панотець кождому тикав), питаю ся я тебе, чого ти розпіячив ся? Та тобі не встид: таже ти якийсь ґазда?!
Ґазда глипнув жалісними очима на Снїгурского.
— Просю божої ласки, тай вашої, та де-ж я? Лучила ся пару раз оказия та — що правда — був-єм трохи горівчєний, але аби аж розпити ся, то… бігме, я не того… не свідїм тай уже.
О. Антонїй зажив табаки тай став Гриця, як то кажуть, псячити:
— Ти сякий-такий, маєш менї присягнути від горівки, розумієш?!
— Таже я розуміти розумію, але присягнути… то вже нї.
