та доглупав ся, як він сам себе в дураки пошив. Тото-ж було відказуваня!
— Та то самі лайдаки, розбійники, злодїї! Не вір жадному хлопови, як псови. Я їм дам, я їм покажу!
Найгірше вийшов на тім писар Василь. Нова рада громадска відрядила старого писаря, котрий був правою рукою старости тай обікрадав громадску касу, і вибрала Василя. А Василь іще в писарцї початковий чоловік. Тамошнїй учитель привчив Василя трохи “краєвого язика” тай Василь уже знав, що рачи звєшхносць ґмінна не значить: най громада ловить раки, а полєца сє не значить: бити по лици, але за те до урядової стилїзациї не міг нїяк привикнути.
— Слухайте, Василю, — говорив учитель, — вас того милить, що на кождім письмі стоїть усе на самім початку: Високе ц. к. мінїстерство зарядило рескриптом з дня такого до числа такого, а високе ц. к. намісництво з дня такого до числа такого, а вас най то нїчо не обходить. Що вам там мінїстерство, намісництво, ви читайте самий конець, там є то, що треба.
— А того-ж не треба?
— Не треба.
— А на що-ж пишуть?
— Гм, гм, на що пишуть — учитель подумав хвильку — що пишуть? А на що дають над і кропку, таж і й без кропки не було би а, тільки і.
— Правда.
Та тільки Василь нїколи не знав, що лишити, а що читати, а тут староста тисне.
Тож Василь прів над письмами, а присяжний говорив до Семена:
— Ой так, так: читати, то не цїпом махати.
— А ви-ж як гадали? Таже то працює ся головою.
До хати ввійшов Гриць, темний та назний, з запалими очима. Видко було, що слабий. За ним високий, сивий Жид Борух. Єго називали “Короп”, бо був дуже худий. Гриць почав говорити, не привитавши ся; знак, що справа дуже важна.
