— То не силувана річ. Я собі пошукаю: роблю цесию на банок та най вас лїцітує.
Грициха впустила веретено тай ухопила ся обома руками за одвірок:
— Як то може бути? Пане начальнику! Таже ви війт у громадї, а ви мовчите?! Куда-ж се? Гей люде добрі! Та я через лайдака аби-м з дїтьми з хати забирала ся? Таже, адїть, ми калїки!
— Вічні калїки! — додав Гриць.
— Він що недїлї піячить, а я з дїтьми караю ся та на старість піду попід чужі плоти?! Наробив довгів, а мене з дїтьми в старцї пускає. Таже вас громада війтом настановила, абисьте робили право межи людьми. А ви за бідними людьми, за калїками не хочете обстати?
— А якже-ж я обстану, — відповів війт, — заплатю за вашого чоловіка, чи як?
— Та хто вам каже платити? А як? Аби не було припору лайдакови, що пускає дїти в жебри? На що ти дїти наплодив?!
Війт озлобив ся:
— Мовчи, бабо, не теремкоти менї тут! Тут ґмінска канцелярия, не коршма! Тут урядкує ся!
Грициха на такі тверді слова, а ще урядовою бесїдою, притихла, але журу свою виливала далї перед Семенихою на пів шепотом:
— А дивіть ся, сусїдо, наплодив ворог дїти та хиба йди до дому та ший торбу на него і на себе. Таже дїти не просили ся на світ.
Тай Семениха так гадала:
— Ой правда, кумо, правда: дитина не просить ся на світ та не просить ся.
— Знаєте, кумко Семенишко, — говорила Грициха, — прийшов сегодня рано Короп… Я сидїла на припічку тай колотила кулешу, бо я немічна калїка, я стояти не годна, аби при якій роботї. Николка десь вибіг на вулицю, а дївчище (так називала Василину) засувала горшки в піч, Єрина силяла ґердан, а Гриць робив щось у хатї, чи зубок до грабель тесав, чи…
