От видите, бігме, я вже забула, так менї баки забили. З розуму схожу. А Короп, знаєте, входить до хати: Добрий день, — добре здоровє. Мене гей щось тякло, щось менї гей під серце підступило: що сей, гадаю собі, з ранку хоче? А він таки до Гриця: Що — каже — Грицю, робите? — А що-ж би? — каже Гриць — дали мої ґаздинї сночи пацяти їсти тай забули цебер узяти. Паця влїзло в цебрик тай, аді, висадило дно до чиста. Тепер бери та грай ся: уставляй дно, збивай обручі… От, видите, нагадалам: Гриць цебрик збивав… А ви що скажете? — питає ся Гриць Коропа. — А що-ж би? Нїчого доброго — каже Короп. — А мене знов гейби хто гранею обсипав. — Прийшов-єм, каже Короп, аби вже був раз конець із нами. Я чекаю тобі, каже, за гроші вже десятий рік, а тобі нї в гадцї віддаванє. Я прийшов, каже, тобі сказати, що пускаю твій ґрунт на бубен. Ти, каже, з ґрунту вступай ся, а менї мої гроші мус бути! — А я, знаєте, як-єм се слово почула, то так, якби мене хто довбнею по голові вгатив. Таки кажу вам, кумко Семенишко, пустила-м такі сльози, як горох…
Грициха заплакала.
Як вийшли з канцеляриї, то Грициха докоряла ще дорогою чоловікови. Гриць приоставав тай слухав мовчки докорів, наче той віл, що сам наставляє шию в ярмо.
У Івана на воротах поставали Ахтемій тай старий Михайло. Вони приходили що сьвята і що недїлї до Івана. Михайло, сам неписьменний, держав у спілцї з Іваном ґазету. Їм вичитувала Іваниха.
— Я би їй держав сам ґазету, — говорив Іван, — але що-ж? язики за ґазету, то вона би з сорому відай під землю провалила ся.
У селї не має нїхто нїякої тайни. А ще така справа, як Грицева, що єго “Короп хоче зі сьвіта зігнати”, то вона й малій дитинї не була невідома. Тим то Грициха не розповідала всего наново.
